Народний депутат України

Олександр Співаковський

Черговий крок до ліквідації залишків тоталітаризму в освіті зроблено, – Співаковський

Черговий крок до ліквідації залишків тоталітаризму в освіті зроблено, - Співаковський

Сьогоднішню нашу розмову я хотів би розпочати з обговорення законопроекту № 3312 від 09.10.2015 р. «Про внесення змін до Закону України “Про вищу освіту” (щодо працевлаштування випускників)», внесеного представниками різних політичних сил – народними депутатами України Олександром Співаковським, Тарасом Кремінем, Володимиром Литвином, Михайлом Поплавським та Олексієм Скрипником, який розглядався на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти.

Для того, щоб прийняти участь у його обговоренні полишили свої справи і прийшли на засідання Комітету ректор Національного медичного університету ім. О. Богомольця Катерина Амосова, Віце-президент Національної академії педагогічних наук Андрій Гуржій, нещодавно призначений заступник Міністра освіти і науки України Павло Хобзей та координатор Громадської ініціативи «Студентський захист» Андрій Черних.

На засіданні були присутні всі члени Комітету, представники Міністерства освіти і науки України, Міністерства фінансів України та громадських організацій.
Як не дивно, але Міністерство охорони здоров’я так і не спромоглось ні направити своїх представників на сьогоднішнє засідання Комітету, ні хоча б направити листа з викладенням своєї офіційної позиції.

Напевне їм ця тема нецікава… Хоча шкода.

Метою ж цього закону виступила практична реалізація одного з останніх кроків по подоланню залишків тоталітарного рабства, яке збереглось у вигляді примусового розподілу випускників вищих навчальних закладів.

Насамперед хочу зауважити, що якщо ми хочемо жити у цивілізованій європейській країні, то нам необхідно дотримуватись норм законів, і насамперед – Конституції України.

А у головному законі чітко визначено наступні головні принципи:

1. Держава забезпечує доступність та безоплатність вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах (стаття 53)

2. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (статті 43).

Нормами цієї ж статті Конституції імперативно встановлено, що використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан.

Вимоги щодо заборони примусової праці містяться також у ратифікованих Україною міжнародних правових актах.

Зокрема Конвенція Міжнародної організації праці № 29 “Про примусову чи обов’язкову працю” від 28 червня 1930 року (набула чинності для України 10 серпня 1956 року) зобов’язує держави-учасниці не допускати примусової праці.

Також нормами Міжнародної Конвенції “Про скасування примусової праці” № 105, ратифікованої Законом України від 05.10.2000 № 2021-ІІІ, встановлено, що кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікує цю Конвенцію, зобов’язується скасувати примусову або обов’язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку (підпункт б) статті 1 Конвенції).

Враховуючи викладене вище, можна стверджувати, що дія вказаних вище конституційних норм та положень міжнародно-правових актів у повному обсязі поширюється і на правовідносини, пов’язані з працевлаштуванням випускників вищих навчальних закладів, які навчались за кошти державного або місцевого бюджетів.

Історія правового врегулювання цих суспільних відносин має тривалий характер.

Значний час у нашій державі діяв час феодальний принцип, відповідно до якого встановлювалось обов’язкове відпрацювання випускниками вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина друга статті 52 Закону України “Про освіту” від 23 травня 1991 року № 1060-XII (в редакції Закону № 100/96-ВР від 23.03.96)
Дія цієї статті була припинена лише після прийняття

1 липня 2014 року прогресивного та проєвропейського Закону України «Про вищу освіту».

Проте, навіть після прийняття цього закону, скасування обов’язкового відпрацювання випускниками вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів остаточно не відбулось!

З невідомих причин Міністерству охорони здоров’я України чомусь було залишено виключне право здійснювати примусовий розподіл випускників, які навчались за кошти держаного бюджету. При цьому на випускників інших вищих навчальних закладів (крім силового блоку) такий обов’язок вже не поширювався.

Такий стан речей викликав справедливе обурення як студентів – медиків, так і професорсько-викладацького складу медичних вишів. Всім же зрозуміло – якщо у чиновника з’являються повноваження на щось хоч трошки впливати, то він у жодному разі не пропустить можливості скористатись з наданих йому прав. А тут – абсолютне право визначати розподіл випускників всіх медичних ВНЗ! Тому й не дивно, що більш забезпечені молоді лікарі залишались працювати у Києві та інших мегаполісах, а ті, що бідніші – їхали працювати у глибинку. Висновки з цього робіть самі.

Тому питання щодо остаточного впорядкування такого стану речей набуло критичної ваги. І саме для забезпечення фактичної реалізації всіма випускниками вишів свої конституційних прав на вільну працю, народні депутати – члени Комітету і розробили цей законопроект.

У своєму виступі я наголосив, що з прийняттям цього законопроекту ми залишаємо назавжди в минулому цей атавізм та рудимент радянської епохи, коли держава мала узаконене право примушувати людину відпрацьовувати своє навчання.

Це є не нормальним. Зараз світ глобалізований, сьогодні освіту ми розглядаємо з іншої концептуальної точки зору, коли людина отримує освіту для власної капіталізації, а далі – вона прикладає зусилля і для розвитку своєї держави і для свого міста, і для себе. При цьому вона може будувати вільну траєкторію свого розвитку і може застосовувати свої знання і в інших країнах – і в Канаді, і в Ізраїлі, і в Німеччині. А примусове відпрацювання є нічим іншим, ніж узаконеним рабством, що прямо суперечить Конституції України.

Наприкінці хочу сказати, що я вже давно не бачив таких щасливих очей ні у Катерини Амосової, ні у присутніх освітян, які аж спалахнули радістю після одноголосної підтримки Комітетом рішення рекомендувати Верховній Раді України прийняти цей законопроект.

Сподіваємось, що таку ж одноголосну підтримку ми отримаємо і у залі засідань Парламенту!

Джерело