Народний депутат України

Олександр Співаковський

Олександр Співаковський написав відкритого листа Сергію Квіту та його “молодій команді”

Зізнаюся, у своєму житті я рідко розчаровувався в людях (можливо, лише в ранній юності), напевне тому, що завжди намагався приймати їх такими, якими вони є. Проте минулий тиждень став особисто для мене у цьому сенсі тижнем не дуже приємних відкриттів і навіть — розчарувань.

Олександр Співаковський написав відкритого листа Сергію Квіту та його “молодій команді”
Освітянин Сергій Квіт, який зараз очолює МОН, імпонував мені як досить харизматична особистість. Трохи запальна, але розумна людина. В буремні часи Майдану гідності він підтримав своїх студентів у прагненні до свободи та справжньої незалежності України. На той час це дійсно був вчинок.

Так, із міністром Квітом у нас існують досить серйозні розбіжності щодо поглядів на майбутнє української освіти та шляхи її реформування. Були запальні спори, дискусії з цього приводу. Проте я завжди був переконаний: ми з ним знаходимося в одній системі координат, у нас спільні цінності.

Але вихід статті під назвою “Дивіться, хто йде…” у поважному українському тижневику “Дзеркало тижня” змусив мене змінити свою думку. Матеріал хоча і підписано журналістом цього видання, його натхненником і, впевнений, замовником є Сергій Квіт та його “молода команда”.

Усе збіглося у часі. На всеукраїнській нараді з питань майбутнього профтехосвіти та під час розширеного засідання парламентського Комітету з питань освіта та науки на адресу Міносвіти з мого боку прозвучала досить різка критика. Але – конструктивна і цілком заслужена.

Бо, на жаль, за підсумками 2015 року маємо констатувати: профільне міністерство під керівництвом пана Квіта провалило більшість покладених на нього напрямків роботи. І це не лише моя думка, так думає більшість освітян. Адже на дворі вже лютий, а учні 4-7 класів по всій Україні ще з вересня вчаться без підручників. Минулого року майже те саме відбувалося з бланками дипломів, які міністерство не спромоглося вчасно замовити.

На програму “Шкільний автобус”, коли стало зрозумілим, що не вдається “протягнути” потрібну фірму, МОН взагалі махнуло рукою, переклавши вирішення проблеми підвозу школярів на місцевий рівень.

Власне, це взагалі, здається, стало фірмовим стилем цієї “молодої команди” – перекидати проблеми на когось. Саме так відбулося з фінансування профтехосвіти: міністерство спочатку ініціювало, а потім без вагань підтримало закладену в законодавство норму про переведення фінансування ПТНЗ на місцеві бюджети. Те ж саме – з харчуванням молодших школярів, яких взагалі позбавили на нього права.

В той же час ДП «Інфоресурс», яке повністю відповідає за ЄДЕБО, при новому міністрі не просто зберегло своє виключно монопольне становище, а й суттєво збільшило свої “апетити”.

Так, за “адміністрування доступу” до цієї електронної бази раз на квартал із кожного вишу збирають з розрахунку 1,8 грн. за кожного (!) студента. В Україні їх близько 2,5 мільйонів, тож приблизно 20 мільйонів коштів, незаконно зібраних із без того вкрай збіднілих вишів, щорічно безслідно зникають в міністерській структурі (до речі, “за Табачника” ця сума була ВТРИЧІ меншою). І все це відбувається на тлі цинічних заяв “молодої команди” про наміри раз і назавжди покінчити з корупційними схемами “папєредніков”.

Досить дивною також здається ситуація, коли приймається Закон «Про науковому і науково-технічну діяльність», а через два тижні уряд прописує норми, за якими (всупереч законодавству) наука фінансуватиметься не на 1,7%, а на 0,3% (як кажуть, відчуйте різницю!). А МОН на це з легкістю погоджується…

Нелогічною виглядає і законодавча ініціатива профільного міністерства. Через парламент настирливо проштовхуються спеціальні закони про освіту (вищу, професійну тощо), в той час як базовий закон “Про освіту”, саме з якого варто було б починати перезавантаження галузі, має ще зовсім “сирий” вигляд. Якості та революційності для системи освіти цих законопроектів в даному випадку я не торкаюся, це тема окремої розмови.

Хоча саме через це прийнятий понад рік тому Закон “Про вищу освіту” поки не імплементований. Зокрема, не виконаною залишається пряма його норма щодо утворення Національного агентства з забезпечення якості вищої освіти. Воно мало б запрацювати ще з 1 вересня минулого року, проте так і залишилося на папері. В результаті й досі не затверджені порядки акредитації спеціалізованих учених рад ВНЗ та присудження наукових ступенів.

Не кажу вже про кадрову політику Міносвіти, коли керівники держпідприємств призначаються без конкурсу, непрозоро, лише за ознаками особистої відданості. Тобто, все, як і раніше…

Саме через такі системні провали “молодої команди” МОН ми зараз опинилися на кроці від того, що цей рік може стати останнім роком існування освіти як системи, як галузі. Бо ще одного такого року, яким був 2015-й, українські освітяни та науковці (а також студенти, школярі та їхні батьки) просто не витримають.

Вже зрозуміло, що змін годі чекати, бо їх просто не хочуть. Відбувається лише імітація реформ, а старі корупційні схеми, впроваджені ще паном Табачником, у нібито оновленому міністерстві квітнуть, як тепер з’ясувалося, пишним цвітом (чи то квітом?).

Саме тому такою нищівною була останнім часом критика діяльності МОН з мого боку. По-перше, як людина, яка майже сорок років віддала освіті, не можу залишатися осторонь, коли галузь руйнується просто на очах. А, по-друге, це був наказ освітянських профспілок, рад директорів ПТНЗ, ректорів провідних вузів, науковців і всіх тих, кому не байдуже майбутнє нашої країни.

Вказуючи на прорахунки профільного міністерства, я насамперед розраховував на те, що до моєї думки бодай дослухаються. Що критика змусить очільників МОН провести ревізію зробленого і нарешті подивитися правді в очі.

Врешті-решт, хотілося просто предметної, конструктивної дискусії. Моя позиція з самого початку була відкритою, мої думки щодо розвитку освіти викладені в статтях і інтерв”ю, в соціальних мережах. Хотілося просто почути і зрозуміти аргументи іншої сторони.

Натомість я отримав відповідь у вигляді статті у “Дзеркалі тижня”, в якій були поставлені під сумнів і мої людські якості, і моя депутатська, і наукова діяльність.

Натхненники цієї публікації не полінувалися навіть відшукати теми дисертацій моєї дружини і доньки (кажуть, навіть італійська мафія не дозволяла собі чіпати дітей і жінок своїх “опонентів”).

Ви глибоко розчарували мене, пане міністр, звівши професійну дискусію до рівня комунальної сварки. Виходить, інших аргументів не маєте? Чи це просто така нервова реакція на інформацію про те, що фракція БПП має намір рекомендувати мою кандидатуру на посаду міністра освіти і науки? Але я вже зробив заяву з цього приводу – що не претендуватиму на це крісло, і що бачу в ньому керівника профільного парламентського комітету Лілію Гриневич.

Тоді, може, у вашому розумінні, ті процеси, що відбуваються зараз у освітянській галузі, і є реформи? Якщо так, то січневий мітинг працівників ПТНЗ у Києві можна вважати лише початком. Бо на захист інтересів галузі скоро можуть вийти науковці, ректори, викладачі, студенти, вчителі і навіть школярі разом із батьками. На жаль, за останній рік у кожного з них з’явився привід вийти на свій майдан, і це — наслідок діяльності вашої “молодої команди”. Не думаю, звичайно, що ви цього прагнули, але маємо те, що маємо.

… Право на помилки і прорахунки є у кожної людини. Проте далеко не кожен здатен їх визнати і виправити. Або — відійдіть, щоб дати можливість працювати професіоналам. Впевнений, якщо б ви дійсно сповідували ті цінності, які проголошували на початку своєї кар’єри, то так би і зробили. Але ви, пане міністр, як виявилося, належите зовсім до іншої системи координат. На жаль.

Олександр Співаковський, народний депутат України, перший заступник голови Комітету ВР з питань науки та освіти

Джерело